66, це багато, чи мало? Що жде попереду? Не впевнений, що мені хотілось би про це знати. Проте, завжди є можливість поринути в спогади, в давно минулі, але такі чудові роки студентської молодісті, коли ще все життя було попереду, і тільки одна турбота – вчитися.
В 1973 році, після закінчення мабуть останньої в місті української школи, я вирішив вступати в будівельний інститут. Чим було викликане бажання вступати саме до будівельного, не знаю й до цього часу, і ніяких пояснень надати самому собі не можу. Тим не менш, не добравши півбалу на спеціальність “Промислове і цивільне будівництво”, виявився без моєї згоди зарахованим на “ТГПВ”, чим був не дуже задоволений. Була думка трохи провчитись і намагаться перевестись на попередню спеціальність. Скажу вам, що трохи провчившись, я покинув цю думку раз і назавжди.
В серпні місяці зараховані в інститут абітурієнти повинні були відпрацювати два тижні на роботах по підготовці будівлі ВУЗу до нового навчального року, до чого ми й приступили. Робота зводилась до прибирання будівельного сміття.
На цій роботі я познайомився з своїми майбутніми друзями по навчанню, такими ж юнаками, недавніми школярами – Валерієм та Яном.
А коли практика вже підходила до кінця, нам повідомили, що з першого вересня наша група їде на цілий місяць в село на сільськогосподарські роботи.
Їхати прийшлось ні далеко, ні близько, в село Дніпровокам’янку Верхньодніпровського району, кілометрів за 100 від Дніпра. Там нас поселили невеликими групами до місцевих мешканців, в кого були для цього умови. Я виявився в компанії тих же хлопців, своїх нових друзів Валерія та Яна в хатинці немолодої вже жінки.
На другий день почалися трудові будні. Боюсь, що більшість наших дівчат і хлопців були мешканцями міст, тому праця на полі була не зовсім звичною. Але молодість, дружба брали своє, і з часом все наладилось.
В перші ж дні ми всі перезнайомились, з’явились якісь перші симпатії, проявилися якісь таланти. Треба сказати, що до нашої групи була прикріплена викладач нашої кафедри з незвичним ім’ям Флора Тихінівна, яка, незважаючи на свій юний вік, стала нам доброю наставницею, другою мамою. Вона писала чудові вірші, а ми готували в місцевому клубі концерт. Добре пам’ятаю, що був дівочий ансамбль, а ми з Валерієм і Яном співали під гармошку пісні, які виконував Валерій Золотухін в кінофільмі “Бумбараш”. Концерт вийшов цікавим, клуб був вщент заповнений місцевими і нами.